Чумацький шлях
Кірк був козацького роду. Це виднілося в його статурі, жилистій, стрункій, трохи вертлявій. В синіх, як небо після полудня, очах, з проблесками чортячої хитринки. В обличчі, на якому залишила свій відбиток ВОЛЯ та СИЛА, та поцілувала в пухлі вуста ВДАЧА.
Сонячного кольору блискучий чуб був таким довгим, що навіть солом'яний бриль не допомагав. Нахабне, як його господар, волося стирчало та самим кінчиком, ніби бісовим хвостиком, топорщилося на потилиці.
Спок був попом. Ні-ні, справжнісіньким! Стриженим під церковний горщик, навчаний різками в самому Києві, син посла польського, як про нього подейкували, та ніколи при ньому не споминали. Хлопчина всього добився сам, обравши за вітчизну Україну, неньчину рідну землю, відмовившись навчатися в Кракові та наслідувати батькове ймення. Закінчивши Києво-Могилянську Академію, за протекторатом гетьмана Сагайдачного, він пішов на Січ, бо ж українська кров не водиця, в глухих стінах не втримаєш.
Леонард був німець. Здоровий, потасканий вже життям по світу, з втомленними блакитними очима. Вигнаний відьмою-жінкою з власного дому, він пішов, куди ноги несли, та прийшов до війська Запорожського. Сильні руки однаково добре тримали шаблю та пістоль, а потім дбайливо зшивали товашу шкіру на нутро під смачну лайку на трьох мовах. Крутого норову був чолов'яга, та щирішого друга а всілісінькому світі не знайти!
Монтгомері був англійський лицар. Як його занесло так далеко від дому він не міг згадати вже вісімнадцять років, та останні вісім не надто вже й поривався. Очунявшого під порогом фортеці файного чолов'ягу в дивній червоній спідниці без білизни прихистили добрі люди, потім навчили по-людськи балакати, співати, курити люльку та воювати шаблюкою. Пити Скотті й сам умів. А ще умів Скотті будь який механізм ладнати та нове додавати. Чи то пістоля вдосконалить, чи то підводі п'яте колесо причепить, чи то перед кобилою вудлика з морквиною повісить. Слухалось його залізо та дерево, прислухався камінь, повинувався порох.
Нійота була мавританкою. Говорливою та ладною дівкою, яка сама прийшла на Січ по пригоди та подвиги. Босими ногами прийшла, брудними від земель всенької Європи та рідної Африки. Багато мов знала, багато звичаїв тримала в голові, чимало цікавого могла сказати нахабному чолов'язі с надто довгими руками. Любили її за ласкаве слово та м'яке серденько, вправні руки, сміливий норов та казковий голос.
Кірк був козацького роду. Це виднілося в його статурі, жилистій, стрункій, трохи вертлявій. В синіх, як небо після полудня, очах, з проблесками чортячої хитринки. В обличчі, на якому залишила свій відбиток ВОЛЯ та СИЛА, та поцілувала в пухлі вуста ВДАЧА.
Сонячного кольору блискучий чуб був таким довгим, що навіть солом'яний бриль не допомагав. Нахабне, як його господар, волося стирчало та самим кінчиком, ніби бісовим хвостиком, топорщилося на потилиці.
Спок був попом. Ні-ні, справжнісіньким! Стриженим під церковний горщик, навчаний різками в самому Києві, син посла польського, як про нього подейкували, та ніколи при ньому не споминали. Хлопчина всього добився сам, обравши за вітчизну Україну, неньчину рідну землю, відмовившись навчатися в Кракові та наслідувати батькове ймення. Закінчивши Києво-Могилянську Академію, за протекторатом гетьмана Сагайдачного, він пішов на Січ, бо ж українська кров не водиця, в глухих стінах не втримаєш.
Леонард був німець. Здоровий, потасканий вже життям по світу, з втомленними блакитними очима. Вигнаний відьмою-жінкою з власного дому, він пішов, куди ноги несли, та прийшов до війська Запорожського. Сильні руки однаково добре тримали шаблю та пістоль, а потім дбайливо зшивали товашу шкіру на нутро під смачну лайку на трьох мовах. Крутого норову був чолов'яга, та щирішого друга а всілісінькому світі не знайти!
Монтгомері був англійський лицар. Як його занесло так далеко від дому він не міг згадати вже вісімнадцять років, та останні вісім не надто вже й поривався. Очунявшого під порогом фортеці файного чолов'ягу в дивній червоній спідниці без білизни прихистили добрі люди, потім навчили по-людськи балакати, співати, курити люльку та воювати шаблюкою. Пити Скотті й сам умів. А ще умів Скотті будь який механізм ладнати та нове додавати. Чи то пістоля вдосконалить, чи то підводі п'яте колесо причепить, чи то перед кобилою вудлика з морквиною повісить. Слухалось його залізо та дерево, прислухався камінь, повинувався порох.
Нійота була мавританкою. Говорливою та ладною дівкою, яка сама прийшла на Січ по пригоди та подвиги. Босими ногами прийшла, брудними від земель всенької Європи та рідної Африки. Багато мов знала, багато звичаїв тримала в голові, чимало цікавого могла сказати нахабному чолов'язі с надто довгими руками. Любили її за ласкаве слово та м'яке серденько, вправні руки, сміливий норов та казковий голос.
